Люди твого міста. Фотограф Юлія Сідорова про Умань, фотомистецтво і сімейні цінності.

Юлія Сідорова (на просторах інтернету більш відома як @rain_forest) – фотограф і людина, яка любить свою роботу, 26 років, заміжня, мама з 5-річним стажем.

А ще, саме ця неймовірно творча і активна дівчинка завжди знаходить в своєму щільному графіку час на всі наші фотопроекти.

Про себе
Що розказати про себе? Я корінна уманчанка. За професією вчитель образотворчого мистецтва та художньої культури. Кожного разу, коли це кажу — і смішно, і сумно: 4 роки життя під хвіст. Хоча я з дитинства дуже любила малювати та мріяла стати художником. Але, вочевидь, щось пішло не так.

Про фотомистецтво
Фотографію завжди можна розділити на комерцію та мистецтво. Десь вони перетинаються, десь ні. Щодо нашого міста у глобальному плані – то з мистецтвом глухо, вже пробачте. Нічого освітнього, виставкового, навчального. Звісно, десь локально мистецтво є, то вже як шукати. Мама яка на кухні дитині на сніданок малює омлету очі кетчупом – це мистецтво? Так і тут.
Може я десь і помилюся, але на мою думку в Умані процвітає комерція. Про грань між тим, де закінчується мистецтво і починається заробіток можна кандидатську написати. Тому скажу так: практично всі досягають певного рівня (якості, кількості клієнтів, заробітку) і залишаються там. Тоді зупиняється розвиток і помирає останнє, що було від мистецтва.

Про конкуренцію
Щодо конкуренції, то це як подивитися. Батарейки на зйомках у мене не крали, об’єктиви не били. Але є і такі, у кого я в чорному списку. І тільки через те, що я теж фотограф. Не дивлячись, що у нас зовсім різні стилі і бачення кадру. Ніби я вкладу ті геніальні ідеї, що є на сторінці, та ніби ті ідеї не з пінтересту. Тай наче у мене немає ще однієї “підпільної” сторінки, про яку ніхто не знає.
В цьому плані дуже не люблю світогляд місцевих. Замість того, щоб разом розвиватися, закриваються один від одного. Є такі, хто навіть не вітається.

Хоча, для справедливості, скажу, що більшість все ж адекватна. Я неодноразово зверталася до “старічків” індустрії за допомогою і ніхто не відмовляв. Ми не всі знайомі особисто, але один одного знаємо через інстаграм. Завжди вітаємося. Це як мінімум. Де з ким я у приятельських стосунках.
Але професійної спільноти, як у великих містах, у нас чомусь немає. Я думаю, що головна причина — її просто треба комусь організувати. Чомусь переконана, що більшість би прийшла. Тож у мене це в подальших планах.
А щодо того, чиї роботи подобаються, то скажу чесно: я ніколи не орієнтувалася на Умань. Завжди слідкую за “топами” індустрії. Дивлюся їхні майстер-класи, вебінари, відеоуроки. І це дійсно дає результати.

Особливе місце займає весільна тусовка – “фотіки”, “відіки”, ведучі, організатори, візажисти. Тут є про що сказати. Звісно, є ті, з ким комфортно працювати і ті, з ким не дуже. Та частіше за все – це класні люди, робота з якими приносить масу задоволення. Бо це якраз той випадок, коли ми в одній команді, але в кожного свої функції, тому конкуренції немає, а є спільний кінцевий результат. Така робота справжня насолода: свої професійні жарти, фішки і група професіоналів, кожен з яких ловить кайф від процесу.

Про вибір професії
Я завжди думала, що вирішила стати фотографом у серпні 2011. Тоді я, будучи на морі, познайомилася з Ромою Годованюком. На той час він уже давно знімав. А у мене був маленький цифровичок і величезне бажання робити круті знімки. Тих кілька днів я за ним хвостиком ходила. А коли повернулися, він взяв мене до себе асистентом. І навіть давав свою другу камеру, щоб я знімала.

Почала відкладати гроші. І вже через рік тримала у руках свою першу дзеркалку. Щастю не було меж, а батьки фекали “куди шість штук всунула!?”. Тоді у мене ніхто не вірив. А дарма.
Потім вийшла заміж, пішла в декрет і три роки випали. Я фактично не знімала. Почала щось активно робити лиш тоді, коли малюк підріс.
А нещодавно я знайшла фотографії, які значно старіші 2011. І їх чимало. Тут я і зрозуміла, що фотографувала ще задовго до того знайомства. Просто не усвідомлювала, що любила фотографувати.

Про улюблені жанри фотографії
Тут не так просто сказати однозначно. Я люблю різні жанри.
Останнім часом все більше тягне знімати портрети. Коли ти сам-на-сам з клієнтом. Тоді є можливість не спішити, ввійти в зону довіри, розслабити, підсвідомо змусити зробити так, як треба. А тоді дивитися яка людина в шоці від того, що вона така гарна на знімках. Це чистий кайф.
А разом з тим, дуже люблю репортаж, такий собі тру репортаж. Коли ти непомітно для усіх знімаєш з-під чиєїсь ноги, ловиш круті емоції.
Ну і діти. Їх я люблю фотографувати стабільно і завжди. Особливо маленьких.

Про мотивацію і професійний розвиток

Що мене мотивує? Результат. Це однозначно! Коли дивишся на свої роботи і бачиш чималий розвиток, ріст у професійному плані – це дуже підбадьорює і мотивує рухатися далі. Коли  бачиш фото і думаєш: “Ого, це я зробила! Хто б міг подумати.”

Я завжди хотіла добитися висот. І вперто йду до цього. Не можу сказати, що є хтось конкретний, хто мене мотивує, чи я хочу комусь довести щось. Ні. Я просто сама цього хочу, для себе, свого комфорту. Я дуже амбіційна, це мене і рухає вперед. Якщо робити, то робити як слід.

Про родинні цінності
У мене велика родина. І всі ми живемо поруч: батьки поверхом нижче, бабуся з дідусем у сусідньому домі. І мені так подобається, не хочу це міняти.
Чи ми сваримося? Звісно! Я кажу, що заберу дитину і втечу від них до Австралії. Тоді йду до себе і через годину спускаюся до батьків вечеряти. І все. Австралія відкладається.
А щастя, воно у кожного своє. Та й секретів немає. Хоча є у мене один принцип — брехні не люблю. Свою дитину виховую так, щоб завжди казав правду. І що його все одно і завжди люблять. Кожного треба любити і кожен має знати, що його люблять. Без цього нікуди.
Раніше старалися виділити день у тижні на сім’ю. Ходили гуляти/у кафе/кіно/на пікнік/на велосипедах. Зараз весь час займає робота. Але це лише такий період, для того щоб було майбутнє, якого я хочу, треба через це пройти.

Про місто
Я завжди дуже любила своє місто! Мріяла, що колись буду при владі та розфарбую усі будинки у різні кольори. Тоді воно стане життєрадісним та відомим на весь світ.
Та з часом якось розчарувалася у всьому. Люди виїжджають, роботи немає, дороги жахливі… Я б і сама, кажучи по правді, переїхала. Сім’я стримує. У мене тут живуть усі. Покинути їх не можна, забрати “частинами” теж. Тож поки так і залишаємося.
Проблем в місті дуже багато. Якщо якось узагальнити — то це звучить приблизно так: ” В Умань вливаються величезні капітали, можна було б вже дороги золоті поробити. А де вони?”
Хоча це проблема не лише міста, країни теж. Усім не вистачає порядності та совісті. Це всюди, на жаль.
А як вирішити? Звинувачувати можна всіх і кожного, та що це дасть. А ти спробуй для початку не кинути на асфальт обгортку від цукерки. Це зробить світ чистішим на один папірець. Чому ні?

Про співпрацю з фондом
Люблю такі проекти. Кожен класний по-своєму.
Хотілося б тих, які реально допомагають іншим. Не просто освітні. Є у мене ідеї, та часу на них поки немає. Сподіваюся, що згодом все ж вдасться втілити їх у життя.

Залиште відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *